ДУХОВНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПОРАДНЯ

Усі психологічні запити, якщо максимально узагальнювати, можна звести до двох елементарних: уникнути чогось або щось отримати. Іншими словами, перестати страждати або почати радіти трохи більше, ніж виходить зараз.

І тут виникає інша проблема. Якщо все життя людини побудоване навколо страждання, якщо всі її адаптаційні механізми заточені під обслуговування цієї схеми, то їй не так-то просто уявити себе в тій реальності, де проблеми немає і страждати більше не доведеться. Це не означає, що людина не хоче кращого життя — вона просто не знає, як може бути інакше.

Річ у тім, що наш мозок формує нейронні зв’язки, які відповідають станам, що часто повторюються. Хронічне страждання створює стійкі нейронні мережі , які мозок сприймає як «безпечні» через їхню передбачуваність.

Так, наприклад, науковці нещодавно з’ясували, що люди з низьким соціально-економічним статусом частіше споживають негативний контент, оскільки він підтверджує їхню картину світу. Це «упередженість підтвердження»: мозок шукає знайомі патерни, навіть якщо вони болючі, тому що незнайоме (нехай і позитивне) вимагає великих енерговитрат на те, щоб вбудувати його у свою картину світу (як це не «всі чоловіки козли»?! А як тоді?..)

Страждаюча людина — це в будь-якому разі людина тривожна. Її мозок схильний до катастрофізації — еволюційного механізму, покликаного передбачати загрози. Однак у безпечному середовищі ця функція стає дезадаптивною, тому що люди патологічно перестраховуються. І це не просто песимізм, а глибинне переконання в тому, що підготовка до найгіршого знизить біль від можливого розчарування та втрати надій, цілей і смислів. Насправді ж виходить самосправджуване пророцтво: в очікуванні провалу людина несвідомо саботує свої можливості, що в підсумку призводить до невдачі. (Але вона це і так знала. Так завжди виходить).

Негативний прогноз завжди має в своїй основі негативний самоопис. «Я невдаха», «мене не можна любити», «я нікчема» та інші установки функціонують як фільтр сприйняття. І психіка відбирає із зовнішнього досвіду лише ті елементи, які підтверджують звичну установку.

Наприклад, люди, які ідентифікують себе як «самотні», несвідомо ігнорують можливості для соціальної взаємодії, навіть коли ті очевидні та доступні. Цей механізм пояснює, чому людина може роками перебувати в токсичних стосунках або на нелюбій роботі — її ідентичність зрослася з роллю того, хто звик страждати, і будь-яка зміна загрожує втратою цілісності.

Недостатньо просто захотіти «бути щасливішим» — потрібно змінювати саму історію, яку людина розповідає про себе. Але психіка чинить опір і чіпляється за старі схеми. Адже вони, навіть будучи болісними, допомагають зберігати звичні уявлення про світ. Ось чому погано працюють прості поради «думати позитивно» — вони борються зі наслідком, а не з причиною. А причина в тому, що страждання колись стало супутником ефективного способу виживати.

І з цією склейкою можна дбайливо працювати в терапії.