Чому так важко відмовитися від ролі жертви та водночас від страждань? Пояснюється це різними, більшою чи меншою мірою усвідомлюваними причинами, чітких меж між якими немає.
- Страждання перетворилося на добре знайоме, «рідне» відчуття, яким людина «оснастила» своє життя. Воно стало настільки звичним, що людина може почуватися з нею цілком комфортно. Кінець страждань обумовлює зміну звички. До такої зміни може призвести свідоме рішення або доленосна подія.
- Для деяких людей страждання є, мабуть, єдиною можливістю інтенсивно почуватися.
«Я страждаю, значить, я почуваюся, значить, я живу!» Страждання дає найсильніше відчуття власної жвавості. Здавалося б, страждання та жвавість суперечать один одному, проте такий парадокс зустрічається дуже часто.
Нерідко клієнти, «розпрощавшись» зі своїми стражданнями, скаржаться потім на майже нестерпне відчуття порожнечі.
- Як у класичному випадку вигоди від хвороби, страждання винагороджується. Поки людина страждає, вона отримує більше любові та уваги. Завдяки хворобі, наприклад, інфаркту, людина стає як би більшою. Все крутиться тільки навколо нього та його хвороби.
- Страждання «підносить» людину іншу позицію. Раз він страждає, він здається собі краще за оточуючих, що призводить до появи якоїсь (у більшості випадків неусвідомленої) претензії.
Оскільки ця претензія не має під собою жодних підстав, вона не може бути задоволена, що, у свою чергу, знову зміцнює людину в ролі жертви, що страждає.
«Ніхто мене не розуміє» або «все проти мене» — такими є основні переконання «хронічних» жертв, які залишаються в полоні хибного кола страждань.
Так, у християнстві страждання інших має високий ранг. Мучеництво, певною мірою, є гарною передумовою для зарахування до лику святих.
- Страждання може отримувати суспільне визнання та давати відчуття приналежності до певної групи. «Бідні покинуті жінки» користуються поверховим співчуттям суспільства, а от «кинуті чоловіки» поки що не мають суспільно визнаного права на страждання.
«Покинуті жінки» утворюють групу, яка дає їм співчуття, підтвердження та мотивацію. Відмовившись від ролі жертви, жінка перестає належати до цієї групи.
- Найчастіше страждання характеризується пасивністю. Вийти з пасивного стану означає стати активним і відмовитися від ролі жертви. Зайняти активну позицію в даному контексті означає взяти на себе відповідальність і «взятися за справу».
- У вельми спірній інтерпретації страждання здатне відновлювати власну невинність.
Боячись визнати свою провину, людина «ховається» у роль жертви і зовні знову стає невинною. Як приклад можна зазначити роль багатьох людей у Третьому рейху, які після війни оголосили себе жертвами, які «були тут ні до чого». Ця позиція стала майже масовим феноменом і довгий час визнавалася суспільством. Таке заперечення власної вини злочинцями призводить до нових страждань у наступних поколіннях.
- Часто трапляється так, що, компенсуючи невизнану провину злочинців-предків, представники наступних поколінь відчувають безпідставне почуття провини.
Такі переплетення призводять до того, що ці люди завзято залишаються у ролі жертви. Відмовившись від цієї ролі, з лояльності до жертв предків людина почувається зрадником. Тільки коли він зможе залишити скоєні вчинки на совісті злочинця, зникне потреба жертвувати собою.
Щодо нащадків жертв, то з лояльності до предків вони теж залишаються в ролі жертв. Їхні симптоми аналогічні: важкі форми хвороб та депресія.
… У кожній із наведених вище ситуацій страждаючим можна поставити запитання: «Що буде після того, як страждання закінчаться?»
Припинення страждань завжди пов’язане з наслідками, які не можна не враховувати.
ДУХОВНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПОРАДНЯ 
Залишити коментар